Темний Світ. Рівновага - стр. 34
Ведмідь посеред кімнати подивився на неї без цікавості – і перевів погляд на мене. Підняв волохату лапу; у лапі дивом утримувалася в’язка ключів, так, неначе ведмідь був сторожем в’язниці… або поцупив з режимного об’єкта повний набір дублікатів.
А ще через хвилину з’ясувалося, що всередині ведмедя заховався зовсім не Павлик.
– Навіщо ти начепив цю дурну шкуру?
– Щоб пройти в гуртожиток, не привертаючи зайвої уваги, – він навіть не усміхнувся.
Я насилу стримала нервовий сміх:
– А навіщо ключі?
– Ходімо, про все дізнаєшся.
– Послухай, Семене…
– Сем.
– Сем… Чому ти впевнений, що я з тобою піду?
– Тому, що сьогодні ввечері я покажу тобі таке, чого ти ніколи не бачила.
Я зітхнула. Ех…
Хлопець був настільки впевнений у собі, що не боявся здаватись ідіотом. Він жив, граючи заради гри, розважаючись заради чистого фану. Може, він заклався з кимось, що поведе мене сьогодні в ресторан чи в клуб. А скоріше за все, ні з ким не закладався, йому просто стукнуло в голову. Побачив дівчину – на секунду зацікавився – повечеряли, потанцювали, розважилися… Чом би й ні?
– Спасибі, Сем. Але я не можу. У мене на сьогоднішній вечір багато роботи.
– Ти не розумієш, від чого відмовляєшся.
– І не пояснюй, а то я помру з горя.
Схоже, йому не часто казали «ні». Принаймні зараз він видавався здивованим. Ми стояли в коридорі біля входу на кухню, і всім жителькам нашого поверху раптом знадобилося зайти по йогурт або заварити чай, або неквапливо пройтися туди-сюди. Я ловила на собі зацікавлені погляди: Сем був на факультеті відомою особою, а я традиційно вважалася учасником масовки – таких, як я, у кожному вагоні метро їде п’ятнадцять душ.
Завтра скажуть: «Вона йому відмовила, щоб покрасуватися». Навіщо чекати завтра – вже сьогодні скажуть, а втім, мені яка різниця…
…Коли він одстібнув смішну волохату голову, коли я побачила його у ведмежій шкурі, веселого, безглуздого, мені раптом привиділося на секунду, що я його давно знаю, що це мій друг, який навіщось надів маску… ні, не ведмедя. Маску зверхнього зарозумілого мажора.
Коротка мана з’явилася – і зникла: не друг він був мені. Я б із задоволенням погуляла з ним під дощем, посиділа на автобусній зупинці, обговорила нюанси сучасного прочитання Свіфта, але все це було неможливо. Сем – хлопець з іншої планети, і, вирушивши в космос на його кораблі, я ризикую задихнутися без скафандра…
– Шкода, – сказав він, наче луною відповідаючи на мої думки. – А мені здалося, що ти хочеш у музей Землезнавства.
Настала моя черга дивуватися:
– Як ти… А-а, ти прочитав мій статус на Фейсбуці!