Темний Світ. Рівновага - стр. 36
– Жах який.
– Хижаки, що тут скажеш. Живуть собі на верхівці історичного будинку, як у горах або в лісі. Вільні…
У його голосі мені почулася заздрість.
– На фіг таку волю, – я знову подивилася на вогні. – Якщо тобі цікава моя думка – я на боці голубів. І…
Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос.
– …І я б захищала голубів від цих соколів… якби могла, звісно.
– Голуби скрізь гидять. Якби ти бачила, що діється на площі Сан-Марко.
– Зате голуби нікого не жеруть. Не кидаються згори на спину, не встромляють кігті, не забирають чужу любов…
– Що?
Я прикусила язика:
– Це метафора.
– А-а, – сказав він замислено.
І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на місто, хвилину, другу, десяту; холодний вітер став проймати мене під курткою, і звідкілясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помітить незаконне проникнення на об’єкт…
І тут у кишені задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лікоть – й одразу випустив.
– Привіт, мамо, – сказала я в трубку.
– Привіт, ти чого не дзвониш?
– Е-е… Мамо, я тут трохи зайнята…
– Уже пізно, чого це ти зайнята? Давай, збирайся спати, перед сном треба сорок хвилин уникати мозкової активності…
– Зроблю, мамо. Як у тебе?
– Усе добре… На добраніч!
– На добраніч.
Я сховала телефон. Ми знову мовчали. Місто пульсувало, мерехтіло вогнями.
– Ти не злися на неї, – сказав Сем.
– Чого ти вирішив, що я злюся?
– Багато хто злиться. Гіперопіка і все таке.
– Я не злюся.
– І правильно.
Щось у його голосі змусило мене насторожитися:
– А твоя мама…
– Померла, коли я народився. Я її не пам’ятаю.
Мені стало дуже холодно, хоча вітер ущух.
– А батько?
– Батько… в Лондоні. Здається, що він завжди там був…
– Що значить «здається»?!
– Та бачиш, у мене дивна вибіркова пам’ять. Я дитинства не пам’ятаю взагалі. Напевно, в мене розлад прихильності. Нічого, що я тобі про це кажу?
Я не знала, що відповісти. З одного боку, мені стало страшенно його шкода. З другого… він так легко про це розповідав. Ану ж це його звичайна практика – по секрету плакатися дівчатам про свої біди, тиснути на жалість?
– Забудь, – він відвернувся. – Я сказав зайве.
З одного його руху мені стало цілком ясно, що він говорив щиро і вперше. Що йому непросто було наважитися. І що його слова зустріли з настороженістю й підозрою; вуха мої спалахнули так, що на них небезпечно натягнулася шкіра.
– Сем, послухай, я теж… Мій батько нібито кинув матір до мого народження, але я вірю, що не кинув, а з ним щось сталося. І все, що від нього залишилося, – кулон…