Срібні ковзани - стр. 2
Залишивши стару хранительку вогню, яка люб’язно попрощалася з нами, похитавши головою, і охоче поклала наші стіверси в свою велику зовнішню кишеню, ми поїхали вулицями, насолоджуючись незвичайними видовищами державного дня прання. Так, в деяких кварталах міста, далеко від каналів, на вулиці вийшли пралі виконувати свою нелегку працю. Цілі сотні їх у грубих дерев'яних черевиках, з підібраним подолом, голими руками, і щільно прилеглими очіпками, схилилися над високими дерев'яними баняками, які діставали їм до пояса – базікаючи і перучи, перучи і базікаючи – безтурботно стоячи на дорозі, і всі мили холодної водою, а не теплою, як це робимо ми. Як було б чудово для нашої старої хранительки вогню, якби тепла вода раптово увійшла в побут в ці державні дні прання!
А тепер, до побачення. Хоча ні, зачекайте! Я повинна сказати вам ще дещо. Сьогодні в амстердамській книгарні ми знайшли цю повість Ганса Брінкера голландською мовою. Це незвичайна на вигляд книга, гарно надрукована, з кольоровими малюнками, але з такими вражаючими словами, від чого мені, відверто кажучи, стало шкода маленьких голландців, які будуть їх читати.
Я ще раз попрощаюся з вами зворушливими словами нашого голландського перекладача, з якими, я впевнена, ви повністю погодитесь: Я і мої співвітчизники дякуємо тим людям, які завжди з радістю зустрічають мою роботу і чия прихильність завжди в моєму серці.
Амстердам, 30 липня 1873 року
З любов'ю, Ваш автор.
Розділ I
ГАНС І ГРЕТЕЛЬ
Колись, давним-давно, ясного грудневого ранку на березі замерзлого каналу в Голландії, стояли, опустившись на коліна, двоє абияк одягнених дітей.
Сонце ще не зійшло, а сіре небо вже розступилося біля горизонту, і його край освітився багряним кольором нового дня. Більшість добрих голландців насолоджувалися безтурботним ранковим сном; навіть мейнхеєр[2] Стоппельнозе, високоповажний старий голландець, все ще перебував «в мирному спокої».
Часом хтось з'являвся на льоду: то по прозорій поверхні каналу пробіжить селянка з переповненою кошиком на голові; то прослизне міцний хлопець по дорозі на роботу в місто, по-доброму кривляючись тремтячим від холоду дітям.
Тим часом, бадьоро пихкаючи, брат і сестра, якими вони були, здавалося, щось прив'язували до своїх ніг – безумовно, не ковзани, а нерівні шматки дерева, грубо обтесаних і відшліфовані з нижніх сторін, з отворами, через які були пронизані ремінці з сирої шкіри.
Це химерне заняття придумав хлопчик на ім'я Ганс. Його мати була бідною селянкою, настільки бідною, що навіть і подумати не могла про те, щоб купити ковзани для своїх малюків. Але які б грубі не були ці ковзани, вони надавали дітям чимало щасливих годин на льоду. І ось тепер, коли наші юні голландці тягнули за ремінці своїми замерзлими червоними пальцями – з серйозним виглядом схиляючись на колінах – ніякі думки про неймовірні сталевих леза не могли затьмарити їх внутрішнє задоволення.