Книга Застою. 1965–1976 - стр. 38
Тому ті, хто завмер біля гранітної брили, читали напис, одночасно тримаючи фігуру в плащ-наметі на межі бокового поля зору. Прекрасно розуміючи, навіщо тут чергує «топтун», люди намагалися вдавати, що зміст написаного їм байдужий – хоча при цьому тихесенько перешіптувалися здавленими голосами. Однак про що саме вони говорили, судити було важко через різкі пориви вогкого холодного вітру, який розкидав на всі боки сльози небесного дощу. Можливо, люди допомагали одне одному розібрати вирізьблений на камені напис. Можливо, їхню увагу найбільше притягували дві перехрещені ламані канавки, які нібито перекреслювали написане – чи то природні, чи прорізані навмисно… А можливо…
Втім, усе було можливо!
Одне зрозуміло: все це зроблено не просто так, а з певним умислом. От тільки в чому він полягає, умисел цей хитромудрий?!
Однак стояти на пронизливому вітрі під огидно-холодним осіннім дощем до нескінченності неможливо. Від потоків небесної води та поривів крижаного вітрі не врятує ні парасолька, ні осіннє пальто, ані плащ. Тому постоявши хто скільки міг, люди прямували до виходу паркової доріжки на Дорогожицьку вулицю. Чому не на Мельникова?.. Та просто не хотілося проходити поруч з постовим міліціонером – бо раптом той подивиться на твоє обличчя і запам’ятає?! А кому воно треба…
Звісно, не можна було виключати, що другий «топтун» засів біля виходу на Дорогожицьку о-о-он у тих кущах, листя з яких ще не встигло облетіти. А отже, все одно тебе засечуть і запам’ятають, зафіксують, що цієї неділі, 23 жовтня 1966 року ти приходив під мур, яким було обнесено військову ділянку Лук’янівського цвинтаря, аби на власні очі побачити мокре диво – каменюку з багатообіцяючим написом, перекресленим навхрест двома лініями-канавками невідомого походження.
Пішли до виходу на Дорогожицьку і четверо чоловіків, троє з яких мали вже солідний вік, а четвертий був значно молодшим.
– Ну, Аво[31], і що ж ти можеш сказати з цього приводу? – спитав найстарший з них товариша, який намагався хоч якось захистити від дощу величезною чорною парасолею їх обох.
– Навіщо мене запитувати? Немовби сам не розумієш, до чого воно йде.
– А чого ж не розумію? Все дуже навіть зрозуміло.
– Тоді не мене турбуй своїми запитаннями, а от хоч би учня свого.
– Мене? – негайно озвався наймолодший з чоловіків.
– Вас, Анатолію, звісно ж, що вас, – підтвердив той, кого Йосип Юлійович Каракіс по-простецькому назвав Авою.
– Я все ж таки вірю, що попри прикметні ознаки, що так і кидаються в очі, ваш пам’ятник все ж таки буде встано… встановле…