Книга Застою. 1965–1976 - стр. 33
Левко Потапович кивнув. Тоді Марія Явтухівна виставила на стіл, що стояв посеред кімнати, дві пошарпані чашки з надтріснутими по краях блюдцями, такий самий пошарпаний заварювальний чайничок, розкриту пачку грузинського чаю-екстра і цукорницю з дрібно поколотим цукром, виклала пару нержавіючих чайних ложечок. Пішовши на кухню, хвилин за двадцять повернулася звідти з повним чайником окропу і всілася за стіл навпроти гостя:
– Про чоловіка мого я не розповідатиму… бо якщо відверто, то й досі не в усьому розібралася. Скажу лише, що воював він героїчно, але… Скажімо так, через певні обставини вже після війни у нього забрали й офіцерське звання, і всі нагороди та запроторили в Камишлаг[29] на підземні роботи.
– А-а-а…
– Левко Потаповичу, я дуже прошу більше не торкатися цієї теми! Я не знаю нічого, окрім того, що замість «десятки» за вироком мого Мирося звільнили всього лише через три або чотири роки, проте нічого з відібраного не повернули і проживати у великих містах заборонили. У нього в Харкові була сім’я – то і дружина, і діти зреклися… Ну-у-у, ви тепер розумієте, як він опинився тут, в Охтирці й чому ми зійшлися?..
– Маріє Явтухівно, хоч я і працював з малолітнім контингентом у спеціальних дитбудинках, однак знайомий також з багатьма дорослими, які відсиділи за різні… м-м-м… гріхи перед нашою Радянською Батьківщиною. А іноді й без гріхів відмотали різні строки.
– Ну, отож, отож! – кивнула вона. – Тому, сподіваюсь, ви більше не станете торкатися цієї болісної теми.
– Це через ув’язнення дочка записана на ваше прізвище? – обережно спитав Левко Потапович.
– Так. Адже Мирослав вважає, що його зганьбили, збезчестили через чиюсь примху. Хоча й я також…
– Ви, Маріє Явтухівно?!
– А з чого б мені добровільно переїжджати з Києва в Охтирку? Невже ви можете припустити таке, Левко Потаповичу?..
Тепер вже гість відвів очі, зніяковіло втупившись в свою чашку. Розцінивши це по-своєму, господиня підлила йому ще заварки й гарячої води, стурбовано мовила:
– Треба б знов чайник закип’ятити.
Однак до кухні не пішла, натомість заходилася розповідати історію про те, як виявила в купі сміття маленьку єврейську дівчинку Дору, яку таємно сховала у себе вдома й яка прожила у неї під ліжком довгі два роки окупації.
– Але ж, Маріє Явтухівно… Не знаю, що там у чоловіка вашого сталося чи то на фронті, чи вже в мирному житті, але ви точно героїня!!! І те, що ви зробили, – це справжній подвиг!..
– На жаль, ті, хто залишив мене в Києві для підпільної роботи, так не вважають. І вони мають рацію: адже якби фашисти знайшли Дору, нас би обох розстріляли. Отож нема чого заперечити: я справді піддала загрозі те надзвичайно важливе завдання, яке мені доручили виконати.