Книга Застою. 1965–1976 - стр. 12
А наприкінці травня з Мирного до Києва повернувся товариш Вацлава, який повідомив, що той покинув алмазну копальню ще в січні, разом з п’ятьма іншими відчайдухами перевербувавшись на якусь нову роботу. На яку саме? Хтозна! Від тієї пропозиції відгонило явною авантюрою, отож на відміну від колишнього штампувальника, його товариш на гачок не потрапив. Натомість шестеро відчайдухів з Мирного виїхали – і більше ніхто про них нічого не чув. Сибір – край суворий, там все що завгодно може статися. І ніяка міліція не допоможе…
Що ж, у будь-якому разі життя тривало далі. Зробивши ревізію домогосподарства, Віта виявила, що на погашення розстрочок за меблі та «пралку» надісланих зниклим чоловіком грошей вистачить, хоча про телевізор краще не мріяти. А якщо деякі дрібнички, на кшталт «Селги» чи набору кришталевих келишків, здати до комісіонки, то при ощадливому господарюванні вона з дітьми у всякому разі не бідуватиме. Шкода, що свекор і свекруха від неї відмежувалися, звинувачуючи у тому, що «довела їхнього Вацика до зникнення»… Але її власні батьки, в крайньому разі, з села завжди пару лантухів картоплі та чогось іще їстивного підкинуть.
Відтоді лишалась, по суті, єдина проблема: перебувати й надалі на чоловіковому прізвищі чи повернутися на дівоче – Чмут?! І якщо вертатися на дівоче, то як записати дітей – Чмутами або все ж таки Менжиками?.. Зрештою Віта вирішила зачекати свого Вацика ще років п’ять. Якщо за цей час волоцюга все ж раптом знайдеться, проблема відпаде сама собою, а якщо ні – то ні. Отож коли молодший Мар’ян у 1970 році піде до школи, вона все вирішить остаточно.
Так і жила поштарка з дітьми в багатоповерхівці на Набережно-Хрещатицькій. Проте хто міг заборонити молодій жінці мріяти про краще, більш витончене і красиве життя?! Ніхто не мав права забороняти… А мрії стають яскравішими, коли перед очима змінюють одна одну красиві картинки. Хтось із сусіднього будинку регулярно передплачував собі небачений дефіцит – журнал «Советский экран», починаючи з 1961 року. Отож час від часу Віта дозволяла собі притримати часопис на пару днів, перш ніж вкинути його до поштової скриньки.
Ця нібито безневинна звичка одного разу вилилася в скандал. Поштарка не помітила, що малий Мар’ян, приваблений великим портретом Барбари Рильської[9] у № 1 часопису за 1965 рік, трохи пожмакав і надірвав сторінку з матеріалом «Продолжение знакомства». А не помітивши цього – як завжди вкинула журнал до потрібної поштової скриньки. Наступного ж дня на пошту прибігла розлючена мешканка флігеля по вулиці Набережно-Хрещатицькій, № 9 Ельвіра Макосій і влаштувала гучний скандал з вимогою розібратися, хто ще читає «Советский экран» без її відома. Віта довго вибачалася, аж доки не вимовила наступне: