Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857 - стр. 91

Я вас печалю для Нового года, добрая Варвара Николаевна, своим грустным посланием – что делать! у кого что болит, тот о том говорит. И мне хотя немного отраднее стало, когда я выисповедался перед вами! Кланяюсь Глафире Ивановне и всему дому вашему.

Пишите ко мне в г. Оренбург на имя его благородия Карла Ивановича Герна в генеральный штаб, не надписывая моей фамилии – он узнает по штемпелю.

Прощайте, Варвара Николаевна; не забывайте бедного и искреннего к вам

Т. Шевченка.

3 січня 1850. Оренбург

Оренбург. Генваря 3. 1850.

Поздоровляю тебе з цим Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш, – давно, давно ми не бачились, та не знаю, чи й побачимося швидко, а може, вже й ніколи – крий Мати Господня! а думаю, що так, бо мене дуже далеко запровтор[ил]а моя погана доля та добрії люде! Я оце вже третій рік як пропадаю в неволі – в цім Богом забутім краї! тяжко мені, друже! дуже тяжко! та що маю робить? Перейшов я пішки двічі всю киргизькую степ аж до Аральського моря – плавав по йому два літа, Господи, яке погане! аж бридко згадувать! не те що розказувать добрим людям.

Ось бач, як зо мною діялось. Поїхав я тойді в Київ із Петербурга, тойді, як ми з тобою в Москві бачились, і думав уже в Києві ожениться та й жить на світі, як добрі люде живуть, – уже було й подружіє найшлось. Та Господь не благословив моєї доброї долі! – не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні. Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, так тяжко! Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! і заказали писать їх, а що найгірше… рисовать! І отепер бачиш, як я отут пропадаю, живу в казармах меж солдатами – ні з ким слово промовить, і нема чого прочитать – нудьга! нудьга така, що вона мене незабаром вжене в домовину! Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь? І не знаю за що. Оцей, що привезе тобі лист мій, наш земляк – Левицький, привітай його, друже мій добрий! добра, щира душа! він мені в великій став пригоді на чужині! – дай йому мою «Тризну» і «Гамалія», коли вона ще жива, а мені, коли буде твоя ласка, пришли Кониського, добрее зробиш діло, нехай я хоч читатиму про нашу безталанную Україну, бо я вже її ніколи не побачу! Так щось серце віщує! Пришли і напиши, коли буде ласка, по адресу: в Оренбург Карлу Івановичу Герну – в генеральний штаб, – а мене на адресі не упоминай, цур йому, він знатиме по штемпелю. Оставайся здоров, друже мій єдиний! нехай тобі Бог посилає, чого ти в його просиш. Згадуй інколи