1984 - стр. 9
Ненависть досягла апогею. Голос Гольдштейна перетворився на справжнє бекання вівці, і навіть на мить обличчя його перетворилося на овече. Потім овеча морда розчинилася у фігурі євразійського солдата, величезного і жахливого. Здавалося, що він зі своїм страшним автоматом зараз вистрибне з екрану прямо на глядачів. Кілька людей, які сиділи в передніх рядах злякано здригалися і ухилялися. Але вже наступної миті, викликавши у всіх глибокий видих полегшення, ворожа фігура розчинилася, і їй на зміну прийшло обличчя Старшого Брата, чорнявого, чорновусого, повного сили і якогось таємничого спокою. Обличчя його ставало все більшим, воно заповнило собою майже весь екран. Проте ніхто вже не слухав, що говорив Старший Брат. Це були всього лише кілька слів підбадьорення, які зазвичай вигукують у розпалі битви, ви не сприймаєте їх окремо одне від одного, але вони вселяють впевненість самим фактом їх проголошення. Потім обличчя Старшого Брата знову зникло, і замість нього жирним шрифтом на екрані з'явилися три гасла Партії:
Обличчя Старшого Брата не зникло повністю, його обриси ще залишалися на екрані протягом декількох секунд і були наче фоном для цих гасел. Його образ буквально врізався в свідомість і стояв перед очима. Маленька рудоволоса жінка кинулася вперед, перестрибуючи через спинку стільця, що стояв перед нею. З тремтінням у голосі вона бурмотіла щось схоже на «Мій Спаситель!» і тягнула руки до екрану. Потім вона закрила обличчя руками. Я зрозумів, що вона промовляє щось на зразок молитви.
У цей момент всі почали повільно і ритмічно скандувати: «С-Б! С-Б!» – знову і знову, дуже повільно, з довгою паузою між «С» і «Б» – таке похмуре бурмотіння, в якому було щось дикунське, і на тлі всього цього, здавалося, що чуєш тупіт босих ніг і ритмічні удари тамтамів. Все це тривало секунд тридцять. Такий повільний гіпнотичний спів можна було часто почути в моменти емоційного піку. Це був свого роду гімн, така собі ода мудрості та величі Старшого Брата, але це був скоріше акт самонавіювання, навмисне придушення свідомості за допомогою ритмічного шуму. Всередині у Вінстона все застигло. На двохвилинках ненависті йому ніколи не вдавалося протистояти загальному емоційному пориву і він скаженів разом з усіма, але це нелюдське «С-Б!.. С-Б!» завжди вселяло в нього жах. Звичайно, він співав разом з іншими, інакше було неможливо. Приховувати свої почуття, контролювати своє обличчя, робити те, що роблять всі інші, було інстинктивною реакцією. Але були моменти, які тривали кілька секунд, не більше, коли навіть не стільки вираз обличчя, а просто швидкоплинний погляд міг видати його. І саме в цей момент відбулася знаменна подія – якщо, звичайно, вона взагалі відбулася.