1984 - стр. 18
Він не міг пригадати, що саме сталося, але він знав уві сні, що якимось чином життя його матері і сестри були принесені в жертву заради його порятунку. Це були видіння, які хоч і зберігали характерні ознаки і пейзажі сну, були продовженням думок і спогадів, з яких він міг дізнаватися факти та ідеї, які після пробудження здавалися йому новими і цінними. Вінстона раптово вразило те, що смерть його матері, майже тридцять років тому, була трагічною і сумною, але ж це вже було неможливим. Трагедія, як він розумів, була пережитком старих часів, часів, коли людям ще було доступне приватне життя, любов і дружба, коли члени сім'ї підтримували і захищали один одного, і їм не потрібна була для цього якась певна причина. Спогади про матір розривали його серце на шматки, тому що він розумів, що вона померла, люблячи його, а він тоді був занадто малий та егоїстичний, щоб любити її у відповідь. Вона пожертвувала собою (хоч він і не пам'ятав, як саме це сталося) заради ідеї вірності своїй сім'ї, яку ставила понад усе. Він розумів, що сьогодні такого вже не може відбутися. Сьогодні людьми керували тільки страх, ненависть і біль, їм вже були не знайомі ніякі благородні почуття, такі як гідність або щира печаль. Все це він, здавалося, бачив у великих очах своєї матері і сестри, які дивилися на нього крізь зелену воду, опускаючись все глибше і глибше та продовжуючи нескінченно тонути.
Раптом він опинився на зеленому лузі, був теплий літній вечір, м'які промені сонця все навколо робили золотим. Пейзаж, на який він дивився, так часто повторювався у його снах, що він почав підозрювати, що бачив його у реальному житті. Коли він прокидався і думав про це, він називав це місце Золотою країною. Це було старе пасовище, обскубане кроликами, через яке пролягала вузька стежка, і то тут, то там були кротові нори. На протилежному боці пасовища гілки в'язів погойдувалися на вітрі, їх густа крона елегантно хиталася, немов жіноче волосся. Десь поблизу, хоч Вінстон його не бачив, протікав чистий струмок, у водах якого під вербами борсалася риба.
Через поле назустріч йому йшла чорнява дівчина. Раптом одним спритним рухом вона зірвала з себе одяг і презирливо відкинула його в бік. Її тіло було ніжним і гнучким, але воно не викликало у ньому бажання, він навіть не дивився на нього. У той момент його захопив сам жест, яким вона відкинула свій одяг, своєю грацією та впевненістю він, здавалося, здатен був знищити цілу культуру, цілу систему мислення. Здавалося, що і Старший Брат, і Партія, і Поліція Думок могли бути перетворені на попіл одним прекрасним рухом її тендітної руки. Це теж був жест старих часів. Вінстон прокинувся зі словом «Шекспір» на вустах.