Зверь выходит из вод - стр. 16
– Опять ваше высокомерие, Гречук, – с легким раздражением заметил доктор. – Они ведь антисоветские по содержанию?
– Без поняття. Я такої класифікації не чув ні разу.
– Как, по-вашему, они разрушительны для существующего положения вещей, существующего строя?
– Що ж це за стрій, що його можуть розвалити вірші.
– Не могут, разумеется. Но пытаются. Поэты наивно полагают, что могут.
– Поети ще більш наївні, і нічого подібного не мають на думці. Вони випускають на папір наболіле, те, що не дає спокійно жити. Не дає миритись із життям. Їх душа кричить віршами. Так дитина, народившись, перш за все сповіщає світу про себе криком. Так і поет сповіщає про свою душу криком віршів.
– Очень высокопарно, Гречук, – скривился Михалыч. – Я был о вас лучшего мнения.
– Я був о людях, що приносять клятву Гіппократа, теж кращої думки.
Михалыч злобно взглянул на пациента, но промолчал. Сделал трескучую затяжку.
Вежливо продолжил:
– То, что вы сказали по поводу поэтического крика, это любопытно. Но ведь на самом деле жизнь от этого крика не меняется.
– Хто знає. Можливо і змінюється. Принаймні для поета. Чи для того, хто прочитав. Якщо б вірші нічого не змінювали, то були б зовсім марні – невже їх би до сих пір писали? Якщо пишуть, то значить, якийсь у цьому є сенс.
– Но жизнь – это другое. Это то, что происходит между криком и стихом. Обычная, нормальная, спокойная жизнь. Житейская жизнь, так сказать. Чтобы ее хорошо, правильно, с пользой прожить – это тоже своего рода поэзия. Как вам такая мысль?
– Але не при цьому режимі.
– Опять-двадцать пять! Так что же при нем не так?
– Це життя раба. А життя раба – не життя, а існування. Людина гідна не нікчемного животіння, а справжнього життя – насиченого, цілісного, життя, що виражає його потребу в особистому зростанні. Проте, радянська людина навіть не особистість. Вона лише механізм жорстокої системи, гвинтик, що функціонує. Одиниця. Безсловесна і покірна. Зацькована, нікому не потрібна, беззахисна. Безсловесна і покірна. Раб, одним словом.
– Глупости какие. Человек – существо социальное. Ячейка общества. А социалистическое общество дает каждому по возможностям, и от каждого по потребностям.
– Що ж, мушу вас запевнити, у людині набагато більше звіриного, аніж нам цього хотілося би.
– Что вы такое страшное говорите? – усмехнулся Михалыч.
– Так, саме так. Ми і є тварини. Лише одягнуті у костюми.
– Вы сами тоже считаете себя животным?
– Не має значення, як я вважаю. Факт залишається історично доведеним.
– Раз вы так ударились в дарвинизм, то при чем тут тогда советский строй?