Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана - стр. 45
Він раптом – сам не встиг і збагнути, як то лучилося, – запропонував Прекрасній руку й серце.
І з’явилася вона в Суботові не якоюсь там побитою сучкою, якою, власне, і була, а чи не левицею, за якою немає аніякої провини і яка вирішила ним покомандувати. Щоправда, щось лисяче в цій левиці проглядало, але він, захоплений нею, не звернув на те уваги. Він, гетьман і непереможений полководець, повелитель такого війська, опустився на коліна перед її стрункими ніжками, обняв їх і, притулившись лицем до її колін, з насолодою вдихав пахощі її тіла, дурманів і чманів. І дурман той і чманіння те було солодкими.
– Гаразд, прощаю. Вставай, – сміялася вона.
«За віщо ти мене прощаєш?» – хотів її запитати, але не зміг, бо ще дурманів і чманів од пахощів її тіла, від її неперевершеної жіночності. Тільки згадка, що цим тілом упивався ворог його, Чаплинський, боляче різонула його, але він здавив люті ревнощі в єстві своєму, утішив себе: але ж він переміг Чаплинського! Переміг, і Олена Прекрасна – віднині його. І треба хутчій насолоджуватися нею, пити, пити й пити її, всю випити – скільки там того життя. Та й раз-бо на світі живеш!
І Богдан Хмельницький, відкинувши всілякі сумніви й ревнощі, засліплений нею, Оленою Прекрасною, негадано – навіть для самого себе негадано, – запропонував їй руку і серце.
– Ти мене береш за себе? – зраділа вона.
– Я тебе беру за себе, – повторив він як присягу. – Ти будеш моєю дружиною, жоною любою моєю, і ми будемо щасливі.
Гетьману тоді йшов шостий десяток, але він почувався безвусим юнаком.
І юнаком упадав біля неї, і таким же юнаком відчував себе біля неї.
– От що творять з нами жінки, – казав і справді мав вигляд щасливого парубка, який вперше прийшов на вечорниці та зустрів там її, свою єдину.
А вона… Вона лисичкою хитренькою вертілася біля нього, липла до нього, зазирала йому в очі, дарувала йому солодкі поцілунки, і він навіть ночі не міг дочекатися, а хутчій тягнув її в потаємну кімнату, аби ще і ще раз насолодитися з нею любов’ю – такою ж незрівнянною, якою була й вона.
Ось тільки не часто випадало їм разом побути – походи, походи, походи, у які він, гетьман, водив своє військо.
І вона, проводжаючи за вуздечку його коня, співала йому українських пісень (коли вона їх вивчила?):
Далі милий запитував свою дівчину, яку, від’їжджаючи, покидав:
А на запитання милого, що ж ти, мовляв, будеш їсти на Вкраїні далекій, відповідала: