Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана - стр. 15
Де вона взялася в Суботові, на хуторі його, з яких країв вигулькнула, чийого роду-народу – того ніхто гаразд не знав. І він теж. Вигулькнула, ніби нізвідки. A він вже й не сподівався на якусь любов – двадцять літ подружнього життя мав, звик до жінки і мовби її й не помічав. Яка там любов. Аж тут Олена-Гелена. І він так і не дізнався, хоч і розвідку мав, із яких вона країв, не знав і не захотів дізнаватися, бо надто кохав її.
Спершу все було ніби гаразд. Ганні Хмельницькій, коли з’явилася на хуторі така дієва помічниця, стало, безперечно, легше. Олена, молода і здорова, здається, не знала, що таке втома. Зранку й до ночі вертілася невгамовна дівчина в господі та по господарству, і все у неї виходило, і все ладналося, як вона з’являлася. Слухняна, привітна, доброзичлива. І все з пісеньками, жартами – від неї в Суботові стало веселіше. І Ганна Хмельницька ожила. Про таку помічницю раніше вона й не мріяла – наївна!
Бідна жінка навіть і не підозрювала, який удар (з появою в Суботові Олени-Гелени, яку ще іноді звали Мотроною) на неї чекає. Той удар, що буде коштувати життя і їй, і одному з її синів…
І де вона взялася, Олена-Гелена, вона ж іще й Мотрона, звідки вигулькнула в Суботові? Чи з неба прилетіла? Що вона вродливиця, і вродливиця аж надто, Ганна звернула увагу і навіть якийсь час ревнувала її – до кого? Тоді й не думала про зраду єдиного. А згодом почала заспокоюватися. Поталанило дівці з вродою, важливішим було інше, а саме: те, що вона така слухняна й така роботяща. Але вряди-годи, та пані сотниківна подумки цікавилась: звідки вона, чийого роду-народу?…
Як свідчать деякі історики, Олена була дівчиною шляхетського походження, але – сиротою. Де вона народилася і жила до того, як з’явилася в Суботові, так і залишилося для історії нез’ясованим. Більш відомим стало те, що лучилося після того, як вона з’явилася в Суботові в сім’ї сотника Богдана. (Хто її Хмельницьким порадив, бог його знає.) A далі лучилося те, що й мало лучитися. Пан сотник, вдатний із себе козарлюга, ще при силі і на вид нічого, хоч і розміняв уже піввіку, а жіночим плем’ям іще цікавився. Не чернець-бо. Та й дружина вже давно зів’яла, передчасно постаріла, тож більше не вабила, як раніше, пана сотника. Вона хворіла собі, стогнала та скаржилась на болячки (це пана сотника вже дратувати почало), а тут цілий день крутиться перед ним молода і здорова дівка, звабна і при тілі, весела завжди, і язичок мала для дотепів і шпильок гостренький. Як поведе оком і звабним станом, у пана сотника щось і починає, вже забуте, пробуджуватися – чоловік же він, врешті-решт, козак ого-го!