Война на три буквы - стр. 15
Приходжу вночі. Сотниця Люба розписує мене на чергування з іще трьома хлопцями.
Коломияни називають сотню «коломийською», проте зі мною на барикаді – будівельник Валера з Запоріжжя, студент-програміст Павло з Полтави та ще Сергій з Черкащини. А наш зв’язковий на рації біля намету – вірменин Азат. Ми бачимо відблиск його вогню за сотню метрів від барикади. Кілька разів Азат приходить до нас, бо йому там самому нудно, а тут нас четверо.
Кожній сім’ї потрібен робот
Перший час неспокійно. Спершу на вуха сідає дід із білою бородою, який закликає знов іти на Раду й цього разу спалити її: «І то я не один такий». Валера з Запоріжжя врешті не витримує:
– Діду, вибачте, але не *біть мізки.
– Я не один такий! Дайте сигарету.
Сигарети – нав’язлива тема всі ці дні. Якщо їжа є, то сигарет постійно бракує.
Дід іде, закуривши. Але відразу з’являється чоловік у пальті з широкою усмішкою.
– Смотрите на него, – показує вдалину. – Что алкоголь с человеком делает. А можно, я вам стих расскажу?
Вірш виявляється довгим. Він про Ісуса. І це ще нічого. Бо потім чоловік розповідає, що кожній сім’ї потрібен робот, і цю інформацію треба донести до Верховної Ради.
Ми нарешті спроваджуємо й цього, але приходить старший чоловік із алюмінієво-пластиковим костуром.
– Теж вірш будете розказувати?
– Ха… А что, был и такой? Нет. Я разрабатываю законопроекты…
Після другої години ночі стає тихше.
Попри відносно теплу ніч, бочка з вогнем дуже потрібна. Інших дров немає, тому потрохи палимо барикаду: в ній багато напівобгорілих дощок. Треба тільки дивитись, аби на дошках не було гуми, бо сильно димітиме.
Обгорілий Будинок профспілок – гарне тло для нічних історій.
Чорний «майбах» і хорори Майдану
Ми не спимо вже довго, а у Валери з Запоріжжя гіпнотичний голос. От і пригадуються ешелони розстріляних робітників у «Ста роках самотності».
– Небесна сотня – це як мінімум небесна тисяча, – каже Валера.
– Я сам бачив, як по Інститутській вниз текла річка крові, – дивиться мені в очі студент Павло.
Вони вірять у те, що кажуть.
Сергій з Черкащини тільки тріщить у пітьмі деревиною, а тоді приносить нові дошки. Спалахують іскри.
Ще є історія про Одноногого Тіхаря, який три місяці жив в Українському домі:
– А тут приходить лікар і давай його по мордяці лупити. Ми такі: «Ви що, інваліда?» – «Та він такий інвалід, як ти чи я!» Словом, це був тіхарь ментовський, він просто худий дуже, дві ноги в одну штанину запхав.
– Ну, це діла давно минувші, – каже полтавець Павло. – А щас тут знаєш, шо твориться. Чув уже?
Я киваю. Вже третій день чую про розбірки між собою, про «кількох убитих щоночі» і що «позавчора хоронили одного».