Темний Світ. Рівновага - стр. 26
І раптом на всю цю пишноту впав пульсуючий аварійний червоний відблиск.
Двоє цілувалися віддалік, біля лави, в усіх на очах. Я бачила тільки потилицю хлопця й руки дівчини – але дівчина мене не цікавила; на скроні у хлопця мерехтів уже знайомий мені символ. Цей знак був схожий на розпечене клеймо ката.
Я випустила амулет. Світ став буденним, небо бляклим, студенти навколо – просто людьми, поцілунок – чужим поцілунком. Я підійшла й зупинилася поруч; дівчина помітила мене перша:
– Вам щось треба?
Хлопець обернувся до мене, і тоді я його впізнала. Згадався вчорашній вечір. Урна, зниклий амулет, мій розпач, промінь ліхтаря. Мовчазний студент мехмату, що з’явився вчасно: «Ми з подругою квартиру наймаємо…»
– Я хочу повернути тобі твій ліхтарик, – сказала я перше, що спало на думку.
Він поморщився:
– А можна… якось потім?
Його подруга, брюнетка, свердлила мене поглядом.
– У тебе неприємності, – швидко сказала я. – Мені так здається.
– А мені здається, це в тебе неприємності! – дівчина була не з тих, хто лізе по слово в кишеню. – Поворожити хочеш? Позолотити ручку?
– Ні, я поясню…
– Михайле, – вона повернулася до хлопця, – це що, твоя знайома?
Цікаво, на якому вона факультеті, подумала я. Їй би прокурором бути – з таким металом у голосі. Не дивно, що хлопець, зніяковівши, похитав головою.
– Дівчино, до побачення! – брюнетка взяла його під руку, наче маркуючи власність, і потягнула до прохідної. Я кинулася було за ними – але потім зупинилася й витягла телефон.
– Лізо…
– Не можу говорити, я за кермом.
– Тут у хлопця знак на скроні. Такий самий, як…
– Ясно. Поруч Тінь, вона його ссе. Шукай.
– Це може бути його дівчина?
– Перевір насамперед.
До початку пари залишалося п’ять хвилин.
У вестибюлі я загрузла в щільній юрбі. Усі спішили, усі йшли до ліфтів, і я ніяк не могла скоротити відстань хоч на кілька кроків. Я стисла амулет, виглядаючи Тінь на ходу, – і ледь не гримнулася, так закрутилася голова. Ні, треба спершу її наздогнати…
У ліфтовому холі вони розділилися. Брюнетка вирушила до ліфтів на географічний, а Міша повернув до висотних ліфтів на мехмат. Я побігла було за брюнеткою, але вона злилася з юрбою й так, під прикриттям, сіла в ліфт. Ті, що залишилися в холі, почали голосно нарікати, що тепер точно спізняться: наступного чекати хвилини дві…
Лаючись упівголоса, я розвернулася й погналася за Мішею. Його вже не було на майданчику; я вдало вгвинтилася в ліфт і виявилася там єдиною дівчиною. І, ймовірно, єдиним гуманітарієм.
Вони були невловимо схожі – усі чомусь дуже високі, я загубилася серед них, як мишка в траві. Сухі, худорляві, багато хто в масивних окулярах, вони дивилися на мене згори вниз з цікавістю.