Темний Світ. Рівновага - стр. 15
– Обряд дорослішання, пов’язаний зі смертю і відродженням, – відповіла я, не замислюючись.
– От ти й відродилася. Поздоровляю.
Я закусила губу. Але ж це правда. У всіх традиціях початок нового життя, набуття нового статусу саме так і відбувається: претендента ніби вбивають – не насправді… а потім він народжується заново.
– Це якась… секта?
Він похитав головою. Пішов до своєї машини, відчинив пасажирські дверцята – мовляв, сідай.
Я не зрушила з місця.
– Сідай, – сказав він примирливо. – Не бійся… Тепер я буду за кермом.
Він одвіз мене на задвірки університету, де я за два роки ані разу не була. Припаркував машину, зняв з пожежного щита залізний багор і підчепив кришку каналізаційного люка. Відкрився колодязь, знизу відчутно війнуло вогкістю й гнилизною.
– Не піду, – сказала я.
Він подивився докірливо:
– Ти мені не віриш?
Я раптом зрозуміла – вірю. Оцій дивній істоті, яка, цілком можливо, взагалі не людина. Яка спершу на мене горлала, наче фельдфебель, потім загнала під вантажівку, трохи не вбила…
Я вірю, що він не бажає мені зла й не допустить, щоб мене хтось скривдив.
– Там брудно й темно, – сказала я вже не так твердо.
– У тебе ж нібито є ліхтарик?
Він дивився на мене, цілковито впевнений, що я полізу в колектор. І я полізла, хоч і мовчки себе проклинаючи. Авантюристка.
Унизу було геть не так брудно, як я боялася. Услід за Інструктором я пройшла по досить широкій трубі й опинилася перед дверима з кодовим замком. Двері були на вигляд дуже старі, масивні, років, мабуть, з п’ятдесятих минулого століття. Або сорокових. А сейфовий замок відносно новий.
Замок спрацював, двері скреготнули. Інструктор зайшов перший. За дверима були залізні сходи з іржавими сходинками, мій ліхтарик вихоплював з темряви чорні бетонні стіни, вкриті брудом і цвіллю, три дуже крутих поверхи вниз – запах іржі, вологи, гнилої органіки, землі…
– Куди ми йдемо?!
– Уже скоро.
Він зістрибнув на бетонне перекриття й подав мені руку.
Промінь ліхтарика вперся в дверцята ліфта. Інструктор натис єдину кнопку – ліфт заскреготів і відкрився. Був він просторий, зсередини обшитий цінною деревиною, дуже дорогий і дуже старий.
– Мені страшно, – сказала я.
– Але ж тобі цікаво, правда? Коли людина досліджує нове – їй завжди страшно…
Я зайшла в ліфт услід за ним. Кнопок було всього дві: «Угору» й «Униз». Двері зачинилися, ліфт пішов униз, погойдуючись, скрегочучи, завиваючи й, здається, ризикуючи от-от обірватися.
– Ми не впадемо?
– Досі не падали.
Ліфт їхав страшенно довго й нарешті зупинився. Ми вийшли у величезний бункер з бетонними стінами – тут уже не було темно, горіли тьмяні аварійні лампочки в залізному обплетенні. Долі розляглася стара зелена калюжа. Повітря було дуже вологе й несподівано холодне.