Остап Вишня. Невеселе життя - стр. 18

Почув я про це слово давненько вже.

Було це так.

У школі, де я вчився, влаштували вечірку. Дозволялося деклямувати й «малоросійскія проізведенія». Одним із виконавців цих «малоросійских» віршів, байок і т. и. був і я. Підлітком ще тоді був я. Деклямував, пам’ятаю, я тоді байку Глібова «Музики». І от коли я на репетиції вийшов і тарарахнув:

– «Музики»! Українська байка Глібова!

Начальство підійшло до мене, пильно подивилося, всьміхнулося, покрутило головою і сказало:

– Іш, какой шовінист!

На вечірці я вже деклямував так:

– «Музики»! Перевод басні Крилова «Квартет», на малоросійський язик.

І довго я потім думав, що-ж воно ото за – шовінизм?!

І чому я шовінист?!

Так і не взнав я тоді:

– Чи вилаяло мене начальство?

– Чи поглузувало з мене?

Бо більше про це нічого воно мені не говорило.

А от тепер я вже знаю що то – шовінизм!

Добре він мені взнаки дався!

Де тілько я не чув про цей самий шовінизм, і як казали?! Яким тоном?! З якими рухами?!

Як скаже хто це слово, так за щоки й хапаєшся, й одскакуєш кроків на 10, так і почувається, що або сірчаним квасом в очі плисне, або з самопалу трахне!

А, блаженної памяти, Шовен саме за це пошану мав.

Отже – це тобі не Франція!!

Згадав я про це тепер, прочувши про інтерв’ю з вічно старими й вічно новими опікунами України нашої – Раковським, Мануільським, Затонським… Знову вони про той самий шовінизм:

– Ми, – мовляв, – Україну, як самостійну одиницю визнаємо, але шовінизм ми будемо нищити, а шовінистів, не виключаючи й комуністів, – вішатимемо!..

Думай, значить, як хочеш!

Українцем бути можеш, а любити Україну – зась!

Повісять!

І дідько його знає, чому воно так?

Як я, наприклад кажу: «Майо паштєніє-с», – люблю шті, кислу капусту, Пушкина, лаптушкі, в «избе» бруд, телята й воші і як співаю «Ванька Таньку полюбил» і за це все йду й грабую, вбиваю, вішаю, стріляю, тисну за горло, щоб і другий це саме співав, те ж саме кохав, – так це не шовінизм!?

А як кажу «добридень», люблю борщ, Шевченка, білу хатину, співаю «Місяченьку бліднолиций» і нікого за це не вбиваю, а лише прошу: «Ідіть, мовляв, ви до своєї Іверської Божої Матері», – так це шовінизм!?

І клянуть мене за це, і б’ють може за це, і вішають за це!

Про мене ж!

Носи ти лапті хоч на голові ті свої, не тільки їж, а навіть умивайся отими своїми штями, – у мене й за вухом не засвербить. Дідько тебе бери! Все одно кацапом здохнеш! І не піду я до тебе! Бо потрібен ти мені як п’яте колесо до воза!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А я шовінист.

Хай вішають!