Остап Вишня. Невеселе життя - стр. 140
Після звільнення мойого з в’язниці, відбувся в Києві суд над українськими есерами і всіх їх було засуджено до концентрац. табору. Але вони щось недовго сиділи в концтаборі – їх було звільнено і вони почали працювати в радянських установах. Визнання своєї провини на суді, визнання себе, як зрадників інтересів робітників і селян і каяття – от що дав процес над есерами. Я особисто перші роки підтримував з ними знайомство, як з старими знайомими, зустрічався з ними. Тяглося це аж до 1924 року, дедалі нівелюясь, тобто дедалі я більше й більше від них одходив. Я вважав, що в цім моїм знайомстві нема нічого злочинного, бо всі ж вони були «радянські громадяни», всі вони працювали в радянських установах і користалися з усіх прав рад. громадянства. Дехто з них працював (співробітничав) у «Вістях» (Шраг і, здається, Чечель).
З 1924 року і далі в мене з’явилися нові люди, цікавіші для мене, нові інтереси, я з головою пірнув у журналістську й літературну роботу і вже особисте знайомство з бувшими (як я їх уважав) есерами мене не цікавило. Я з ними порвав, як з чужими.
Літературна робота. 3’явилися мої перші книжки. Мали успіх. Я багато працював, дуже багато писав, і по газетах, і по журналах. Робота мене захоплювала. Я «писав» навіть на вулиці, йдучи в редакцію, чи з редакції. Тобто я дорогою «в умі» писав річ, а вдома чи в редакції тільки записував. З’явилися літературні організації «Плуг», «Гарт». Я не ввійшов в жодну з них, бо вважав себе більше за журналіста, за газетяря, ніж за справжнього письменника-художника. Але симпатії мої були на боці «Плуга» більше, бо я ж із села, село знаю більше, а це письменники селянські. Забуяло радянське літературно-політичне життя. Познайомився я з письменниками, що тоді поволі почали збиратися в Харкові й купчитися біля редакцій «Вісті» й «Селянська Правда». 3’явилися Хвильовий, Тичина, Панч, Дніпровський, Копиленко, Сенченко, Йогансен. Трохи пізніше – Кириленко і т. д. Ще пізніше приїхав Досвітній, Куліш і т. д. і т. п.
Я завалений по вуха редакційною роботою й писанням фейлетонів, не встрявав в організаційні справи літературних груп. Я ходив на літературні вечори, слухав виступи, читав декларації, але безпосередньої участі в усьому цьому не брав. Я – не письменник, а журналіст – так думав я. І ця думка не кидала мене довгий час, аж доки, під впливом Хвильового, я не став ближче до групи «Літературного ярмарку», а потім не вступив до літорганізації «Пролітфронт». Але це вже були роки 1928—30.
З Хвильовим я познайомився в ред. газети «Вісті», мабуть, 1922 р. Попервах я з ним не зустрічався, не бачився, крім коротеньких зустрічів у редакції, але, здається, того ж, 22 року, Хвильовий зайшов у редакцію до мене й прохав зайти до нього на кватирю у справах. Я зайшов. Він мав тоді видати окремою книжкою «Сині етюди» і прохав мене передивитися їх, щоб не було там ляпсусів що до чистоти української мови. 3 того часу ми познайомились ближче, але ні він мене, ні я його за близьких друзів не вважав.