Остап Вишня. Невеселе життя - стр. 120
– Не головне? – сказав я. – Давайте шукати головного.
6. ОСТАП ВИШНЯ І СУЧАСНІСТЬ
«У цьому розділі ми зібрали докупи кілька характерних зауважень нашого автора щодо різних явищ нашої сучасности».
Ол. Полторацький
– Ну, знаєте, тов. Европенко-Европацький, хоч, як правило, «інфернальних філософів геніталій» і не притягають до карної відповідальности, але над Полторацьким слід було б улаштувати громадський суд. Ви, очевидно, забули гумореску «Що краще», саме ту, в якій О. Вишня «не керувався контрреволюційними мотивами». Забули? Так слухайте її всю. Жодного слова з неї не викидаю:
«В «усмішці» «Що краще», – пише Полторацький, – наявне абсолютно фалшиве розуміння пролетарської держави, як приватного власника. Через цю усмішку сільському читачеві роз’яснюється, що держава наша нічим не відрізняється від держави капіталістичної. Ми не хочемо цим сказати, що Остапом Вишнею в цій усмішці керували якісь контрреволюційні мотиви, ми просто хочемо проілюструвати, як примітивно сприймає наш автор першу-ліпшу напівабстрактну категорію, як от «держава».
– Ні, – сказав тов. Европенко-Европацький. – На цей раз давайте почнемо прямо з сучасности.
– Будь ласка, – сказав я й тут же розгорнув «монографію». – Слухайте.
«Що краще: чи позичити, чи вернути? І всі в один голос: – Позичити! Нема, мовляв нічого кращого, як позичити… А от уже, як повертати так: і нема, і ніколи. А найголовніше: – забув! Я й забув, що я тобі винен. Або так: – Здоров! – Здоров! – Ой, я ж тобі винен! І, ти, бий його сила Божа! Ну, от ніби в голові дірка, а воно оте «винен», узяло та в ту дірку й випало… Почекай, будь ласка, в ту неділю віддам. А через два тижні: Ой, я ж тобі винен! І т. д. і т. ін… Виходить, що позичати краще. Ні!.. Позичити легше, це правда. Але не краще… Краще повертати… Ну, подумайте самі. От ви кому-небудь винні… Берете (гроші чи там щось інше) і йдете. – Здрастуйте! – Здрастуйте! – А я вам борг приніс! – Невже? Сідайте, пожалуста! І чого ви до нас не заходите… Одарко! Чи нема там чого перекусити?.. Ну, як воно?.. Як діти? Бігають? А я й кажу Одарці… От, кажу, в Івана діти… Такий хлопчина, такий хлопчина… – Е, в мене дівчинка!.. Ну да… Я й кажу Одарці. От, кажу, в Івана дівчинка, от дівчинка! – І так вам хороше… Так вас вітають, так вас шанують… А прийдіть позичити… – Та нема. Та й невчасно ви зайшли. Та й дітям скажіть, щоб за коровою дивились, бо вони у вас, хоч здорові, а дурні… Ні, таки – віддавати краще…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ви гадаєте, що це для того пишеться, щоб ви насінньову позику повертали? Нічого подібного! Ви й самі віддасте… Це я написав так собі, між іншим…»