Маленькі жінки - стр. 46
У дверях з'явилася покоївка і оголосила:
– Прийшов лікар оглянути вас, сер.
– Ви не заперечуєте, якщо я залишу вас на хвилинку? Думаю, мені дійсно потрібно до нього вийти, – трохи винуватим тоном сказав Лорі.
– Не переймайтесь, тут мені точно не буде нудно, – відповіла Джо.
Лорі пішов, а гостя вигадала собі вельми своєрідну розвагу. Вона якраз стояла перед портретом містера Лоренса-старшого, коли двері знову відчинилися. Джо, не обертаючись, рішуче заявила:
– Тепер я впевнена, що мені не варто його боятися, тому що у нього добрі очі, нехай і вигляд похмурий. А ще я бачу, що це людина вольова, можливо, навіть трохи авторитарна. Звичайно, він не такий красень, як мій дідусь, але він мені безумовно подобається.
– Дякую, мем, – пролунав за її спиною хриплий чоловічий голос. Джо з жахом озирнулась і зустрілася поглядом з містером Лоренсом-старшим.
Бідолаха Джо не знала, куди себе подіти, вона почервоніла, як різдвяна троянда, а серце її шалено закалатало. Вона знову і знову прокручувала в голові слова, які щойно промовила. На мить її охопило дике бажання втекти, але це було б нерозумно і боягузливо, та й сестри над нею будуть сміятися. Тому вона взяла себе в руки і вирішила спробувати якось викрутитися з цієї неймовірно незручної ситуації. Поглянувши ще раз на містера Лоренса, Джо зловила себе на думці, що очі під густими сивими бровами в житті були навіть добрішими, ніж на портреті, а ще вона помітила, що в них був ледь помітний хитрий вогник, і це значно зменшило її страх. І ось після цієї жахливої хвилинної паузи, яка здалася Джо вічністю, хрипкий голос, який зараз звучав ще суворіше, ніж кілька хвилин тому, сказав:
– Отже, не боїшся мене, так?
– Не боюсь, сер.
– І не вважаєш мене таким красивим, як твій дідусь?
– Є трохи, сер.
– І я, кажеш, людина вольова і навіть трохи авторитарна, чи не так?
– Я просто сказала, що мені спало на думку, коли я дивилась на ваш портрет.
– Але я тобі подобаюся, незважаючи на це?
– Так, сер.
Така відповідь явно сподобалась старому джентльменові. Він розсміявся і потиснув їй руку. Потім він нахилився так, що його обличчя порівнялося з обличчям Джо, уважно подивився на неї, а потім знову випростався і сказав:
– Обличчям ти на діда не дуже схожа, а ось характером точно пішла в нього. Він і справді був гарним чоловіком, моя люба, але що найголовніше, він був хоробрим і чесним, і я пишаюся тим, що у мене був такий прекрасний друг.
– Дякую, сер, – видихнувши з полегшенням, відповіла Джо. Тепер вона відчувала себе цілком комфортно і знову говорила в своїй звичній невимушеній манері.