Маленькі жінки - стр. 32
– Ми не відмовимося від наших доньок ні за які скарби світу. У багатстві чи в бідності, ми завжди будемо триматися разом, адже наше щастя в турботі один про одного.
Старенька образилася і навіть певний час не розмовляла з братом, поки одного разу випадково не зустріла Джо в гостях у подруги. Її безпосередність і прекрасне почуття гумору були немов ковток свіжого повітря в одноманітному манірному світі літньої пані, і вона запропонувала Джо стати її компаньйонкою. Звичайно, Джо була не в захваті від перспективи цілий день бути на побігеньках у навіженої старої, але вона погодилася, бо інших варіантів у неї не було. Як не дивно, Джо чудово знаходила спільну мову зі своєю запальною родичкою. Звичайно, траплялися між ними і сварки. Тоді Джо грюкала дверима і йшла додому, заявляючи, що її терпець увірвався і більше ноги її не буде у домі цієї нестерпної старої тиранки. Вони обидві мали вибуховий характер, але також швидко заспокоювались, і тоді тітонька Марч так наполегливо просила Джо повернутися до неї, що Джо не могла відмовитися, адже в глибині душі їй подобалася ця ексцентрична стара леді.
Хоча підозрюю, що не останню роль у поступливості Джо грала велика бібліотека, якою після смерті дядечка Марча ніхто не користувався, тож книги припадали пилом і були осередком цілого сімейства павуків. Джо пам'ятала цього доброго старого джентльмена, який дозволяв їй будувати залізні дороги і мости зі своїх величезних словників, а потім розповідав захоплюючі історії та показував химерні ілюстрації у своїх талмудах, які були написані латиною. А щоразу, коли вона зустрічала дядечка Марча на прогулянці, він купував їй листівки і пригощав коржиками. Бібліотека являла собою напівтемну кімнату, де з високих книжкових стелажів на вас зверхньо дивилися гіпсові погруддя відомих вчених, а посередині кімнати стояли зручні крісла і великий глобус. І, найголовніше, там була незліченна кількість книжок, і Джо могла читати їх усі. Коли тітонька Марч дрімала у своєму кріслі або до неї на чай заходили подруги, Джо стрімголов бігла в це тихе місце і, згорнувшись калачиком у м'якому кріслі, з головою поринала у світ поезії, романтики, історії та пригод. Але, як це часто буває, щастя тривало недовго, бо щойно вона доходила до найцікавішого місця у книзі, пронизливий старечий голос волав: «Джозе-фіна! Джозе-фіна!», і їй доводилося залишати цей райський куточок, щоб займатися такими безглуздими справами як змотування пряжі у клубок, купання тітинчого пуделя або читання вголос нудних філософських нарисів Белшема,