Максим Рильський - стр. 21
А це, в загальних рисах, подвірна книга російського неокласицизму. За ними слідом пройшли й українські новоспечені неокласики (проте і Рильський і Філіпович довго лежали на кухні). Ногами вони в Пушкіні, головою в сімволізмі – в російському Рильський, Філіпович – російському й українському, – а ділами – в українській поезії.
Звісно, це тільки схема, може, подекуди й помилкова. Обидва поети в своїй творчости підпадають під перехресний огонь окремих російських поетів.
Рильський ніяк не виб’ється з під впливу Аненського (не кажучи вже про постійне джерело його творчості – Пушкіна), инколи Мандельштама. Філіпович так само тягне свою нитку від Мандельштама, або Аненського. Часом звучать Блоковські ноти, инколи Брюсовські, а дуже часто – переспівує молодого Олеся.
Все ж таки, Рильський – сильніший і організованіший поет. У Рильського в формальній культурі хоч і переважають російські елементи, російські трафарети: композіції, архітектоніки, […строфинки] (нерозбірливо) образу, – почувається й власна культура, те творче напруження, що властиве лише орігінальним поетам. Рильський инколи має силу вийти за штамп.
Філіпович в цьому відношенню – дуже невиразний. Форма його віршів механичним порядком дана, а не органично. Спамяти, з чужого зразку. Не майстерність, а версіфікаційну навиклість. І через те, що й техніка версифікації що до кількості зразків невелика у нього, – його поезії вражають небагатим вибором «експонатів» – їх стільки, скільки його память може зафіксувати – не більше. Своїх же власних зразків формальної будови віршу Філіпович не дає, принаймні не дав у першій книжці. Тут він цілковито перебивав копії з російських поетів, а инколи копії в копій.
Так само і в патосі обох неокласиків є чимале віддалення. Рильський застиглий, вщолочаний, але сховано-темпераментний. Філіпович – галасливий і ходульний. Патос його дріб’язковий і непереконуючий, з неприємними нотками фальшованої надуманої щирости й безпосередності. І це тому так, що його патос – ремінісценції.
В російській мистецькій культурі є багато стереотипів на ріжні нюанси псіхики, емоцій, настроїв. От ці стереотипи Філіпович знає на пам’ять і пристосовує їх до відповідних об’єктів в своїй творчости. Кожний волевий чи емоціональний імпульс до творення у Філіповича обов’язково при самому зародженню розряджується, натикаючись на запобігливе підказування його пам’яти, на готове кліше. Філіпович, загалом кажучи, перевантажений чужими зразками форми, чужими методами будови віршу, чужими настроями й образами.
Увесь цей вантаж убиває Філіповича, застує його самого.