Максим Рильський - стр. 18
Та що там «вороги»: Хінкулов обурюється навіть тим, що у вірші «Лист до рідного краю» зі збірки «Вірність» жодного разу не згадується слово «колгосп»!
Усе це, звісно, було б смішно, якби не було сумно. Адже подібні курйози, абсурдні звинувачення свідчили про ту саму безпросвітність тоталітаризму комуністичного зразка, над якою невдовзі сміятиметься у своїй антиутопії «1984» колишній симпатик комуністичної ідеї Джордж Орвелл. Писалася вона, як відомо, в 1948 р., тож виходить, що кагановичі й хінкулови випереджали Орвелла, демонструючи сутність «царства справедливості» вже й не на аркушах паперу, а «у формах самого життя»…
* * *
Для Максима Рильського-поета 1947 рік був нищівним: повернути собі втрачений голос він не міг ще протягом багатьох років. Рильський багато працював як перекладач, охоче брав участь у підготовці видань класиків, – проте атмосфера, що панувала в «народній державі», сковувала його талант, змушувала постійно озиратися, зловживати віршованою риторикою. Однак душа його все ж зуміла відновитися і для високої творчості: останні роки життя поета будуть ознаменовані появою книжок, що свідчитимуть про ренесанс Рильського. Ту нетривалу фінальну пору його творчого спалаху назвуть «третім цвітінням» – цвітінням після пережитих жорстоких морозів…
Володимир Панченко
Неокласики: не в ритм з добою?
Українська неокласика
Яків Савченко
Українська поезія за 6 років революційної боротьби, почавши в 1917 році майже з одної ноти й одним голосом (за виємком Семенка, що щепив галузки футуризму), нині досягла тої межі, де ясно позначились ті основні лінії, по котрим піде далі кожний із напрямків в українській поезії в своєму процесі формальних надбань, а також точнішого й чіткішого обкреслення своїх світоглядів та теоретичного обґрунтовання.
Власне, зараз не тільки намічені лінії диференціації – вони вже факт, що мають за собою і певну традіцію, і певну, більшу чи меншу культуру («Панфутуристи», «Гарт», «Плуг», «Неокласики», а також група молодих письменників, котрі й ідеологично загрузли в національній романтиці: Косинка, Осьмачка, Підмогильний, – формально ж плутаються на обніжках згаданих угруповань). Цей факт – і сам по собі, і по своїм реальним наслідкам – явище відрадне й глибоко сімптоматичне. Воно свідчить про те, що не тільки поезія, а все українське письменство в цілому ступило на шлях нормального й соковитого розвитку, инакше кажучи, почало мати постійний, так мовити, оплоднюючий кровообмін. З другого боку, це явище також свідчить про те, що утворився в нашому письменстві насичений кров’ю резерв, без котрого поступу в культурі не може бути.