Размер шрифта
-
+

Лина Костенко - стр. 17

Перешагнув через Днепр, фронт отправился дальше. Отец попал в котел под Лохвицей. Госпиталь, в котором он был интендантом, разбомбили. Его командир – застрелился. А отец вернулся к семье.

В немецкой оккупации жилось тяжело, голодно. Были то на Трухановом острове, то в Ржищеве. Часто приходилось ходить по селам, менять вещи на еду. Вот стихотворение, биографически ценное точной географической привязкой. Корчеватое – село на берегу Днепра. Но литературно – еще более ценное психологическим напряжением. И здесь тоже скучающий оккупант с оружием в руках:

У Корчуватому, під Києвом,
рік сорок другий, ожеледь, зима.
Маленький цуцик п’ятами накивує.
Знічев’я німець зброю підніма.
І цілиться. Бо холодно і нудно
йому стоять, арійцю, на посту.
А навкруги безсмертно і безлюдно,
бо всі обходять німця за версту.
Лишає мить у пам’яті естампи.
Ворона небо скинула крильми.
Вже скільки снігу і подій розтануло
там після тої давньої зими!
Вже там цвіли і квіти незліченні,
вже там і трасу вивели тугу.
…А все той німець цілиться знічев’я.
…А все той песик скімлить на снігу[38].

Ледяной холод зимы, леденящий страх войны. Целится немец от нечего делать. Но не стреляет (все же Третий рейх первым из стран мира принял закон о бережном отношении к животным). И вот эта пауза, этот подмерзший вопрос (выстрелит? нет?) держит в напряжении больше, чем возможная печальная история о застреленной собачке.

И еще один поэтический триллер – «Смертельний падеграс». Описав широкими, космического размаха мазками разные виды танцев, поэтесса подходит к сути. Тоже вселенской, потому что жизнь каждого человека равна вселенной.

…Доріг війни смутні подорожани,
ми знали інший – танець бездоріж.
Десь труп коня вмерзає в сизу осінь.
І смерть впритул до мене підступа.
А я іду. А я роблю наосліп
на міннім полі обережні па.
Півкроку вбік – і все це піде прахом.
І цілий всесвіт вміститься в сльозу.
Дрімотні міни – круглі черепахи —
в землі шорсткій ворушаться, повзуть.
О піруети вимушених танців!
Хто йшов по полю мінному хоч раз,
той мимохіть і на паркетних ґлянцях
пригадує смертельний падеграс[39].

Вновь – напряжение высшего накала. Теперь – звенящий страх сделать неверное движение. И снова мы мерзнем вместе с героиней. Стылая поздняя осень. Просто физически хочется согреться.

Автор дарит нам эту возможность в стихотворении, начинавшемся так грустно и темно.

Колись давно, в сумних біженських мандрах,
коли дитям я ледве вже брела,
старі хатки в солом’яних скафандрах
стояли в чорних кратерах села
<…>
Чужі оселі… Темний отвір хати.
Ласкавий блиск жіночої коси.
Страница 17
На следующую страницу