Книга Застою. 1965–1976 - стр. 47
– То виходить, що Бобокал – це ваше прізвище? – спитав здивований цим хлопець.
– Ага, – ствердно кивнув п’яничка. – Пріз-зви-ще. А як мен-не поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-боти… то і з хат… з хат-ти теж…
– А ви його не прибили? – раптом спитав Владька.
– Кого?! – здавалося, що від несподіванки колишній сторож склотарного заводу навіть трохи протверезів.
– Як це – кого?.. Та майора того паскудного.
– Майо-о-ор-ра?.. – безхатько знизав плечима. – Н-ні…
– А чому?
– Т-та я ж!.. Я ж до міл-ліц-ції ход-див… і до цих…
Він спробував зобразити в повітрі щось незрозуміле пальцями рук, однак жахливо хитнувся і ледь втримався на ногах.
– А я б його пристрелив, – спостерігаючи за безплідними зусиллями п’янички крізь злісно примружені повіки, процідив Владислав. Бокал-Бобокал почав бурмотіти щось малозрозуміле, та не слухаючи його, хлопець тільки рукою махнув і поспішив додому.
Околиця с. Рукомиш Бучацького р-ну на Тернопільщині, жовтень 1967 року
Цукрові буряки в цьому році вродили – о-о-о-о, дай-то Боже щороку…
Себто, не Боже, звісно, а цей нинішній…
Чи не нинішній?! Бо дякувати за врожай Генеральному секретареві ЦК КПРС – якось воно…
Кгм-м-м-м!..
Трясці його матері – ото часи зараз настали, ото настали: якщо буряки вродили, то вже й подякувати нема кому, не те що колись!
Утім, як то кажуть самі на себе совіти:
А тому гаразд – можна дякувати Партії їхній за те, що буряки цукрові так вродили, що тільки дай Боже весь цей врожай вчасно…
Ну от, знов той Боженька на язик лізе, коли Його ніхто про це не просить! Що ти з цим поробиш?!
Ну гаразд, гаразд: сьогодні із самого ранку ледь почало розвиднюватись, а всі рукомишани були вже в полі на буряках, яких цього року вродило стільки, що навіть старі люди такого врожаю не пам’ятали. Працювали, голови не піднімаючи, спини не розгинаючи, як раптом то тут, то там залунали дивні заклики:
– А нумо кінчай роботу! Кінчай, кому кажу! Стоп!
Овва, та що ж воно таке?! Хто це насмілився, цікаво?..
Порозгинавши нарешті спини та попіднімавши голови, селяни з неприхованим здивуванням побачили край поля розтягнутих довгою вервечкою міліціонерів – та ще й скільки ж їх тут назбиралося!.. Лічити – мабуть що, не перелічити.
– А нумо всі сюди! Та хутко мені, хутко!
Виявляється, це кричав якийсь начальник над усіма міліціонерами – незнайомець із вкрай суворим, ба навіть більше – роздратованим обличчям, дещо почервонілим від напруги:
– Всім полишити поле і прослідувати за нашими людьми, куди накажуть! А нумо ворушись, бидло! Ворушись, кому кажу!