Книга Застою. 1965–1976 - стр. 29
Зінаїда Євдокимівна майже ніколи не сумнівалася, вірно вчинила в тій чи іншій ситуації або помилково. І треба ж було саме зараз вляпатися у необхідність вибору, щодо наслідків якого вона ще й як сумнівалася!..
Те, що обирати таки доведеться, стало зрозумілим під час поховання товариша Федосова. Коли труну з його тілом, вбраним у парадний мундир з орденськими колодками на грудях, винесли із затемнених прохолодних глибин міського моргу і встановили на кам’яний п’єдестал посеред невеличкої кімнати з трохи пошарпаними стінами, то Зінаїді Євдокимівні раптом здалося, що небіжчик трохи повернув голову в її бік, розплющив повіки глибоко посаджених (а тепер чомусь ще більш запалих) очей, розліпив губи і проскреготав замогильним голосом:
– Зюню! Ти, звісно, несповна розуму, це знаю я, знаєш і ти. Це знають всі, коротше кажучи. Але на цей раз не будь дурепою і послухай, що я тобі пораджу: кидай ік чортовій матері любу тобі дачу й вибирайся назад на подільську квартиру! Послухаєшся – добре, не послухаєшся – начувайся.
Сказав так, зневажливо тіпнув щокою, спотвореною жахливим шрамом, залишеним ворогом-куркулем на хлібозаготівлях, потім знову повернув голову рівно, заплющив очі й закляк у своїй шикарній, оббитій найкращим чорним велюром труні. Й надалі вже не розмовляв з дружиною. Не звернувся з останнім напутнім словом навіть в той момент, як на Байковому цвинтарі біля могильної ями труну накрили кришкою й заколотили довгими цвяхами в узголів’ї та біля ніг.
Усе це дуже бентежило бідолашну стару удовицю! Вибиратися з любої серцю дачі на Микільській слобідці?! Навіщо?! Адже коли товариша Федосова ще на пенсію спровадили, вони так і домовились між собою: квартира на колишній Притисько-Микільській вулиці, а теперішній вулиці імені Георгія Лівера – чоловікові, а прекрасна дача на лівобережжі Дніпра – дружині! Навіщо ж знов перебиратися з Дачного кута сонно-спокійної Микільської слобідки на гамірливо-бурхливий Старий Поділ?! Тим паче, в облаштування цієї прекрасної дачі вона вклала стільки любові… і стільки грошей від проданих через знайомого ювеліра «брязкальців»!..
Тим паче, її улюблену прикрасу – срібний кулон у формі калинового листа з гранатовою китицею товариш Федосов так і не розшукав. І навіть відстеження долі проданих сережок з гранатами не дозволило вийти на слід підлої злодійки Ірми. Ну так, звісно: чоловік міг вигадувати які завгодно відмовки й виправдання, але ж факт залишався фактом – прикраса зникла безслідно разом з тією нахабою.
А раптом товариш Федосов просто не хотів шукати калиновий кулон?! Раптом він лінувався зайвий раз поворухнути пальцем заради неї… Тоді чи можна вірити цьому дивному видінню в міському морзі?