Книга Застою. 1965–1976 - стр. 26
Леонід прислухався: справді, щось жалісливо рипіло і тріщало на сходах… Раптом земля здригнулася від жахливого, неймовірної сили удару! Звідусіль залунали гучні зойки смертельно переляканих людей. Леонід розчахнув вікно й визирнув на вулицю. Його вразило те, що там відбувалося: земля дибілася й осідала, то оголюючи, то знов ховаючи рвані глибокі тріщини. Припарковані біля будинків автівки кидало вперед і назад. Дерева ламалися, немов сірники, й виверталися з корінням, утворюючи завали.
З будинків на вулицю вискакували люди, босі й напіводягнуті: хтось в спідньому, хтось навіть без в сорочки, зате з ватяною ковдрою на плечах – хто в чому!.. Під акомпанемент пронизливого передзвону віконних шибок, гуркотіння уламків цегли, скреготання металу й інші звуки руйнування споруд вони кидалися врозтіч, бігли навмання в пропилену темряву – лише б подалі від будинків.
Дехто примудрявся вскочити в автівку й навіть завести двигун. І ось вже легковики, голосно сигналячи, один за одним мчать дорогами, усипаними пилюкою, уламками цегли й відірваними дошками, об’їжджаючи бетонні плити, що хтозна як повиповзали на проїжджу частину. Ось один з легковиків (мабуть, через погану видимість) на величезній швидкості влетів у ріг будинку, відскочив від нього, немов тенісний м’ячик, налетів на бетонний брус. Від удару через вітрове скло вилетів водій і, розпластавшись на заваленому сміттям асфальті, нерухомо застиг у калюжі власної крові, безладно розкинувши руки й ноги…
Невелика вантажівка, яка виїхала передніми колесами на тротуар, раптом провалилася в розверзлу під нею тріщину і зникла під землею.
Увесь цей жах тривав не більше 5–7 хвилин, які здалися Леонідові вічністю. Потім будинок вже вкотре здригнувся й відчутно нахилився, з даху полетіли уламки шиферу, цегли і дощок. Споруда стогнала і плакала, готова впасти – але встояла, практично не постраждавши. Зате стовпи пилюки здійнялися майже до четвертого поверху…
Леонід закрив вікно і повернувся в ліжко, вирішивши: якщо вже судилося загинути, то з комфортом. Далі були ще поштовхи – слабкі й ледь помітні. Але саме цей поштовх, найпотужніший з усіх, ніби запустив ланцюговий механізм руйнування старих глинобитних будинків, які безладно розсипалися. Натомість нещодавно збудовані панельні будинки, гуркочучи і крекчучи, повільно складалися в один поверх, немов карткові.
Валерка нарешті прокинувся й ошалілими очима дивився на батьків. Було видно, що малий неабияк наляканий. Гелена підійшла до нього, вийняла з дитячого ліжечка, поклала на диван і лягла поруч. Малюк притулився до неї, немов шукаючи захисту, уткнувся обличчям у материні груди і лежав деякий час нерухомо. Потім підняв голову й запитав: