Размер шрифта

Книга Застою. 1965–1976 - стр. 2

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Інший відвідувач в захваті вигукував, на всі боки озираючись: «Ох, до чого ж у цьому їхньому раю файно, хлопці! До чого ж файно… Однак мені миліша наша Украйна». А третій прошепотів на вухо своєму товаришеві: «Поглянь-но о-о-он на того – це ж ну просто викапаний наш козак Мамай! Сидить, так само ноги схрестивши, і все думає про щось своє… думає, думає… От чого тільки йому бракує, то це бандури в руках і набитої конопельками люльки в зубах. А так чистісінький Мамай! Я тобі кажу…»

Ці дивні гості вважали, нібито Амітабха їх не чує, хоча Поле, Сповнене Щастя, було еманацією самого його єства. То як же міг будда не відчувати цим самим єством, про що шепочуться відвідувачі?..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Отакі дотепники трапляються зрідка з-поміж відвідувачів. Хто вони – всі ці дотепники, жартуни-веселуни? З якої землі? І де, в яких божественних сферах мандрує душа того бодхісатви, якого відвідувачі назвали «козаком Мамаєм»… Либонь, вельми дивною є та земля, якщо від дотепних цих відвідувачів він почув ще одну незвичайну фразу, вимовлену пошептом: «Рабів до раю не пускають!..»

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

А ще чи то загадка, чи запитання, з яким вони зверталися мало не до кожного тутешнього бодхісатви: «Доки крила нашого Небесного Сокола лишатимуться зв’язаними? Адже маючи зв’язані крила, Сокіл не може літати». При цьому один із відвідувачів, похиливши чубату голову, почав зажурено наспівувати гарним оксамитовим баритоном: «Чому… я не сокіл?.. Чому… не літаю?..»

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Але що означало все це як для самого будди Амітабхи, так і для інших жителів раю Сукхаваті? Нічого, практично нічого. Суцільні земні клопоти, пустопорожні та беззмістовні. Значно милішими були зовсім інші звуки – священні мантри, від яких Поле, Сповнене Щастя, спочатку уквітчувалося міріадами діамантових вогників, а потім вибухнуло живильними потоками світла, немов гігантські ґрона розкішного феєрверка…

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

1965. Троє в «Україні»

Ростов-на-Дону, 2 січня 1965 року

Ах, до чого ж добре, що він настільки вчасно забрався з цієї нелюб’язної, негостинної… можна навіть сміливо говорити – ворожої України!

Правду люди кажуть: риба шукає, де глибше, а людина – де краще. Чи було малому циганчукові добре на цій огидно-зрадливій Україні?! Що такого Владо побачив там, окрім безпросвітного горя і суцільних злиднів?! Та про це навіть говорити не доводиться…

Єдине добре, що там сталося – це, власне, його поява на білий світ десь на просторах Поділля. Але ж далі, далі!..

Страница 2

На следующую страницу