Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861 - стр. 84

Вибачайте, Бога ради, що змикитив трошки перед Вами, бо й досі не прислав передмови до теї казані. Якщо можете приткнуть її де-небудь, то пришлю, далебі, пришлю. Напишіть, будьте ласкаві, хоч троє словечок – велике спасибі скажу. Послав би й тепер ту передмову, так не дописана і не переписана: ніколи було і тепер дуже ніколи. Був я ще раз в Україні. Ненько рідная! Нехай тебе Господь милує! Сонце палило вдень, і місяць вночі!.. Надивився доволі на панів, попів і людей. Пани останню кров висисають, попи звичайно службу правлять, часом люльки курять, в карти грають та ще й добре випивають, а нарід бідний терпить, терпить та сльози нищечком витирає. Ніхто до його слова не промовить, ніхто йому не скаже, як то в світі Божому жить, щоб Богові вгодить і душі добро придбать. Прожив я в Корсуні неділь зо дві. Там, коли пам’ятаєте, рядом з братом моїм становий живе, так-таки хата коло хати. Як-то людей там мучать! Як вони кричать та плачуть! А становий в шляфроку по стані походжає, люльку тягне, заглядає… не скажу куди, та на ввесь рот свій репетує: «Дужче, дужче! Эх ты, бездельник! Я тебя самаво»… Прийшла якось до брата мого убогая жінка – на чоловіка жаліться, вклонилась, взяла благословення та й каже: «Батюшечко, серце, отець духовний! Змилосердіться надо мною, що я така нещасна, дайте пораду. Чоловік мене не злюбив вже годів з п’ять: попереду, було; все б’є, потім од миски одігнав, далі зовсім з хати вигнав, а тепер вже комору розкидає, щоб не було мені де й голову прихилить, в мене ж діточок п’ятірко од його-таки, хліба дастьбі, зодягнуться нічим. Заступіться, батюшечко, сердце, голубчику»! Розпитався брат мій ще трохи, та й каже: «Піди ж ти, голубко, до станового та попроси і його, та що він тобі скаже, тоді вже прийдеш до мене». – «Нехай мене Бог сохранить од того стану! Я ще зроду там не була», – сказала і трохи не заплакала. – «Не бійся, – каже їй брат, – хіба ти худе що зробила… іди; от і становий по двору ходить». Пішла та зараз і прибігла назад: побіліла, виду на її нема і труситься, неначе од пропасниці. «Що тобі таке?» – питає її брат. – «Оце! – насилу промовила і тяжко зітхнула, – і не стямилась, поки й до вас прибігла. Приходжу до його, вклонилась та й стала казать: ваше благородіє! така й така річ… А він, пробачайте, поганець, як крикнув, як затупотів ногами та почав нівечити мене словами, то я не знала вже, як і втікать од його. Нехай він западеться – той стан. Зроду-звіку не піду туди». Пораяв брат і сам, як міг, а мені й досі жаль тої жінки. Отаке-то! А то знов писарець невірний вилізе на «балкон» та звідтіль соцьких перекликає, та лає так скверно, що аж слухать сумно. Підошви не варт, а коверзує. Горе, та й годі!