І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
– Учися, серденько, колись
З нас будуть люде, – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма,
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли, у нас нема
І йоти кривди за собою!
Ходімо ж, доленько моя,
Мій друже щирий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава…
А слава – заповідь моя!
II
МУЗА
І ти, пречистеє, святеє,
Ти чадо неба молодеє,
Мене ти в пéлену взяла,
І геть у поле однесла.
І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим повила.
І колихала, і співала,
І чари діяла… і я…
О чарівниченько моя!
Мені ти всюди помагала!
І всюди, зоренько моя,
Ти непорочною сіяла.
Не помарніла в чужині
В далекій неволі,
У кайданах пишалася,
Як квіточка в полі.
Із казарми смердячої
Чистою, святою
Вилетіла, як пташечка,
І понадо мною
Полинула, заспівала
Тихесенько, мило…
Мов живущою водою
Душу окропила.
І я живу, і надо мною
Своєю Божою красою
Витаєш ти, мій херувим,
Золотокрилий серафим!
Моя порадонько святая,
Моя ти доле молодая!
Витай зо мною уночі,
І вдень, і звечера, і рано,
Не покидай мене, учи,
Учи неложними устами
Хвалити правду. Поможи
Молитву діяти до краю.
А як умру, моя святая!
Не кинь мене. А положи
Свого ти сина в домовину
І хоть єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи.
III
СЛАВА
А ти, циндре, орандарко,
Перекупко п’яна!
Де ти в чорта забарилась
З своїми лучами?
У Версалі над злодієм,
Мабуть, розпустила…
Чи з ким іншим мизкаєшся
З нудьги та з похмілля?
Сідай лишень коло мене
Та витнемо з лиха!
Гарнесенько обіймемось,
Та любо, та тихо
Поцілуємось… Та й теє…
Та й поберемося,
Моя крале мальована!
Бо я таки й досі
Волочуся за тобою.
Ти хоч і пишалась,
І з п’яними королями
По шинках шаталась,
І курвила з солдатами
Під Севастополем…
Та мені про те байдуже…
Мені, моя доле,
Дай хоч глянути на тебе,
І, і пригорнутись
Під крилом твоїм. І любо
З похмілля заснути.
9 февраля
1858.
Друже мій єдиний!
Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня! Та й сам таки подумай гарненько. Хто ж нас шануватиме, як ми самі себе не шануєм? Я ж уже не хлопець нерозумний. І од старості, слава Богу, ще не одурів, щоб таке вироблять, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай, коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий, мій друже єдиний. Я аж заплакав на старість, як прочитав твоє письмо, полное самой чистой, некупленной любви. Ще раз спасибі тобі, моє серце єдинеє!
Я послав тобі письмо харковського директора. Тетяся цілує тебе, як батька рідного, і просить, щоб ти робив з нею, як тебе Бог навчить. На Варенцова нема надії. Дерево, та ще й дубове. Оставайся здоров, мій милий друже. Незабаром прибуду до тебе, а поки що люби мене, оклеветанного твоего щирого друга
