Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857 - стр. 8

В епістолярії представлено широту мистецьких уподобань Шевченка, інтерес до нових образотворчих технік. Він цікавиться гальванопластикою, ділиться з С. Аксаковим (лист від 15 липня 1858 р.) та ін. кореспондентами своїм наміром серйозно освоїти гравірування. Листи Шевченка – чи не єдине свідчення його занять скульптурою: С. Гулака-Артемовського він сповіщає про свій перший барельєф з гіпсу, просить надіслати форму для невеликих фігурок, цікавиться дослідами Ф. Толстого над гутаперчею, згадує свої перші скульптурні спроби, здійснені в Новопетровському (зокрема, один із відливів був пересланий щойно згаданому адресатові, – див. листи від 15 червня та 6 жовтня 1853 р.). Про багато які малюнки Шевченка відомо також тільки з листів («Панна сотниківна», «Бакса», «Дочка хіоського гончаря» та ін.).

У стилістиці Шевченкового епістолярію помітно виразну орієнтацію адресанта на адресата. Присутність достойного, здатного до розуміння й співпереживання адресата безперечна, зокрема, у листах до В. Рєпніної: тут відчутна особлива мистецька і настроєва витонченість, спорідненість душ, високий інтелектуальний модус. Те ж стосується і дружніх послань до Бр. Залеського, з яким поета поєднувала – крім інтересів, фахового зацікавлення малярством, близькості мистецьких смаків, – ще й спільність долі. Зовсім інший Шевченко – інтонаційно й лексично, – коли звертається, приміром, до Я. Кухаренка чи С. Гулака-Артемовського. У листах українських мовою, зокрема у ранніх дружніх посланнях, домінує стиль простацько-бурлескний (вигуки, специфічні вставні слова, примовки, навмисний огрублено-знижувальний тон – «матері його ковінька», «чорти б убили його батька», «та цур йому, минуло, бодай не снилося»). Та й у пізніших листах цей тон чується, а то й домінує у зверненнях до близьких друзів як вияв дружнього панібратства. Простомовне забарвлення подеколи дістають і серйозні оцінки та роздуми, як-от відгук на оперу «Руслан і Людмила» в листі до Г. Тарновського (25 січня 1843 р.): «Та що то за опера, так ну! а надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш», або міркування про підсвідоме в листі до Кухаренка (30 вересня 1842 р.): «Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому». Деякі дослідники (С. Балей, Г. Грабович та ін.) трактують ці рядки як спробу осмислити глибини підсвідомості.

Двомовність Шевченкового епістолярію натоді була цілком природною. Це закономірний етап в освоєнні українською мовою різних стилів і сфер уживання. Листи Шевченка та Куліша мали велике значення у становленні повновартісності української мови, зокрема у виробленні нею стилю письмового інтелектуального спілкування. Із самого початку Шевченко прагне повноправно ввести українську мову в епістолярний вжиток. Уже в перших листах до Микити Шевченка (1839, 1840) просить брата писати «по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським» (2 березня 1840 р.). Українська і російська мови функціонують у Шевченкових листах не відокремлено. Та й більшість Шевченкових адресатів була двомовна в усному спілкуванні, а в письмовому українська мова спершу сприймалася навіть як певна екзотика. У російський текст листів Шевченка вкраплено окремі українські слова й цілі пасажі з відповідним граматичним оформленням. Є листи двомовні, зокрема до Г. Тарновського (26 березня 1842 р.), Гулака-Артемовського, братів Лазаревських.