Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857 - стр. 26

Коли вподобаєте, добре, а ні, то на горище, поки я приїду, а вже коли приїду, то не виганяйте місяць або другий, бо в мене і на Україні, окроме вас, нема пристанища, а я вам що-небудь намалюю. Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх «Гайдамаків». Пустив я їх у люди, а до ції пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може, й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені білше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе. Ви, спасибі вам, боїтеся мені розказувать про людей – цур їм, покоштував уже я цього меду, щоб він скис.

Бачив я вчора вашого хлопця рисунки, добре, дуже добре, тілько треба йому другого майстра, бо він тілько яблука та огірки і малює, а це така річ, що серце не нагодуєш. А з його був би добрий маляр, бо воно хлоп’я до всього беруче.

Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може, й раньше, коли впораюсь. Тілько не ту, що вам писав, а іншу, по-московському скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю. Бувайте здорові, нехай з вами діється все добре, і не забувайте щирого вашого Т. Шевченка.

31 січня 1843. С.-Петербург

Отамане! Шкода, що в тебе руки не такі довгі, щоб досягти до моєї чуприни, а воно б добре було. Якби ніколи, або нездужав, або що-небудь таке, то ще б нічого, а то все так як треба, та ледащо, не вам кажучи, хоч і сором, та що маю робить – такий уже вдався. Тепер зачну: спершу. Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тілько що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі, перехрестишся, заплющишся, а він знову. Хоч «Да воскреснет» читай, таке лихо. А вдруге, чом ви мені не присилаєте костюма для Головатого. Ваш кошовий, здається, тут, але я його не бачив. Я ось що думаю: замість того, щоб малювать Головатого для вас одного, то я лучше зроблю літографію в 200 екземплярів, і то тойді тілько, як буду мать гроші, бо це таке діло, що без грошей не втнеш. А коли хочете, щоб швидче, то ви спитайте у своїх, чи багато їх найдеться таких, що хотять мать у себе Головатого. Я зроблю рисунок і пошлю в Париж літографіровать, бо тут не зроблять так як треба. А коштувать се буде 1000 руб. асигна[ціями]: так воно, бачите, гроші хоч і не нашому братові сердешному.

Так я думаю, щоб у мене все це не сіло на потилиці, зробіть ви подписку меж товариством на 100 чоловік або як знаєте. Коли все це, що я говорю, зробить можна, то ви й напишіть мені і пришліть одежу, а я вам пришлю ескіз. Я думаю його нарисовать, що він стоїть сумн[ий] коло Зимнього дворца, позаду Нева, а за Невою крепость, де конав Павло Полуботок. Поміркуйте самі, як це лучше зробить, бо мені й самому дуже хочеться кликнуть на світ Головатого, на Україну я не надіюсь, там чортма людей, німці прокляті – білш нічого. «Чорноморський побит» вийшов з цензури так як треба. Театральний цензор сказав, що йому не треба підписуваться, коли воно буде надрюковано. Я в марті місяці їду за гряницю, а в Малоросію не поїду, цур їй, бо там, окрім плачу, нічого не почую. То ви напишіть, що мені робить з «Чорноморським побитом». Скомпоновав ще я маленьку поему «Гамалія», дрюкують у Варшаві. Як видрюкують, то пришлю. І «Назара Стодолю» – драма в трьох актах. По-московському. Буде на театрі після Великодня. Хтодонт умер у Києві. У Гулака вчора був концерт, і він вам кланяється. Елькан джеркоче на всіх язиках так, як і перше, теж кланяється. Семененко оженився. Кіндрат рисує та сумує, та згадує вас. А я гуляю собі на безголов’я. Бувайте здорові.