Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857 - стр. 16

Тілько й рідні, що ви дні… Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю. Далебі правда, частенько сижу собі один в чужій хаті та й думаю – гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком спіткнеться. Що-то якби благословив милосердни[й] Бог нам з вами зострінуться.

Ото б побалакали! ух, аж душно!! Авжеж, коли не вмремо, то діждемо, хоч і не швидко, матері його ковінька, а колись-то буде. Я, не вам кажучи, пустився в малярство. Трошки пізненько, а коли, каже, взявся, то вези до краю. Не хочеться, щоб москалі насміялись. Ради цього самого я академію не швидче покину, як через два годи. Через два годи як прочитаєте в якім-небудь журналі, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! а за таке малювання академія його (мене б то) посилає в Італію в самий Рим. Весело, батьку, дуже весело! Тойді запряжу коні – та прямісінько в Харков. А поки те буде… я сього літа повинен намальовать для академії картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать. Так от, бачите, лебедику, все є: і модель – чи по-тутешнему натурщиця – і справа всяка, – а одежі нема. Та й де її тут взять? Кругом москалі та німота, ні одної душі хрещеної. Просив би кого-небудь, щоб прислали з України, так, єй-богу, окроме вас не знаю нікого, пришліть, будьте ласкаві. Тілько сорочку, плахту і стрічок зо дві, а я вам за те намалюю яку зумію картину, звичайне нашу – або Марусю, або Сердешну Оксану (її вже дрюкують), або панну Сотниківну, як вона богобоязлива, сидя у вікна, орарь лагодить, намалюю, єй-богу, намалюю! І дуже буду дякувать. Написав би до вас ще що-небудь, та нема паперу, і перо зопсувалось. Так, як я вас люблю, любіть і ви мене, хоч половину, коли є за що. А коли будете мать час написать мені що-небудь – то адрес мій отак – в Императорской Академии художеств – звичайне в С.-Петербурге. На квартиру профессора Карла Брюллова ученику Т. Шевченку.

22 березня 1841. Основа

Ой мій милий, мій любезний паночку, Тарас Григорьевич. Я ж кажу, якби в тебе та були довгі руки, щоб досягти аж сюди, то узяв би добру палюгу та попобив би мене, скільки душі завгодно, або за патли вискуб би гаразд, що я против тебе, за твою ласку, щирую душу, був такий не звичайний, не писав до тебе місяців з двадцятеро. Тривай лишень, голубчику, не сердись, а розпитай перше, а я перед тобою, друже мій, висповідаюсь, як є перед панотцем, що от люди ходють та возють його. Слухайте ж, пожалуйте, що тут було. Прочитав Ваше перше письмо та й голову повісив. Думаю собі: гай, гай! Отже справді позабував козак наших усіх! Хотів парубка змальовать, а вийшов дід, або ще півдіда, вже згорбився, на старість закандзюбився. Та й дівчина наряжена щось не по-нашому. Треба йому помочі подати, послати християнської одежі, щоб надивився на неї та щоб не обмоскалився овсі. «А нуте, – кажу, – хлопці, дівчата! Мотнітеся швиденько, зиськайте мені плахту, дівочу сорочку з ляховками, стрічки, ленти, давайте усього…» Бігають мої, повисолоплювавши язики, а я взяв та й занедужав собі гарненько, лежати не лежав, а так світом нудив, усе мені остило та опоганіло, нічого і не робив. Що спитаюсь хлопців: «А що, є?» – «Нема», – кажуть. – «Шукайте, – кажу, – щоб ви показились». Та й лаю таки. Ось-ось вже трошки очуняв у піст, іще, далебі, не було Вашого другого письма, а я принявся пильно за Вашеє діло. «Нема, – кажуть, – хоч з собаками ськать, так нема». – «Як таки нема? Адже не голі дівчата ходють, чим-небудь прикривають і се, і те, і усяке грішне тіло». – «Еге, – кажуть, – нема вже в них такой моди, щоб у плахтах ходили, понадівали ситцьові юпки (себто по-нашому спідниці) та холстинкові копоти; сорочки вже без ляховок носять, бо не подоба виставляти сорочку із-під копота; на головах лент не покладають, а, пов’язують платком, по-модному, по-дівочи, бо вже й мужичка хоче, щоб думали, що вона є панночка». – «А щоб ви, – кажу, – ошкурились з вашими модами. Нехай вже панії дуріють з модами, а то вже і наші туди ж. Де ж найду я такого добра, якого мені треба?» – «Треба, – кажуть, – посилати по селам, у глуш, де ще не чули про сії моди». Нехай і так. Так от, батечку! Бач, який наш Харків став модний собі на лихо! Так ми, поки знайдемо те, що Вам треба, ось що з жінкою моєю сконпонували. Нехай лишень отце зійде повідь, що можно буде допхатися у наш город, що й близенько від нас, і бачимо по усяк час, так вода залила, нікуди переїхати, так тоді купимо куклу та і вберемо її у плахточку, і у запасочку, і льолечку дамо, яку треба, і коси заплетемо, і скиндячки положимо та й пошлемо до Вас на женихання, поки достанемо справжню справу. А другу річ поведши, хоч і поставимо Вам настоящу плахту і усе, як треба, то чи зуміє ж хто у Вас нарядитись по-чоловічому? Еге! Глядіть, щоб плахти задом наперед не наділи! Та й голови не вбере ніхто, коли не хрещений по-нашому; а на куклі лучче буде усе видко. А ще і те скажемо: що Ви знайшли