Ангел наш добрий – Мати Софія - стр. 9

Схилив голову на груди Андрій, важку від гірких і пекучих думок, від безнадії:

–

Поле, рідне поле, не обробляти мені більше тебе, нові хазяї гребуть усе в свої руки. Та чи любитимуть земельку так, як я любив?

Болюча і пекуча сльоза впала на руки вчорашнього господаря.

* * *

Розійшлися Харитонові діти і вся рідня по роботах, хто куди, аби лиш на вислання не потрапити. Олександра і Ївга – на ланку. Андрій – до волів, Василь –на конюшню, Михтід – гній на поле возити грабаркою, Оксень і Гнат – до коней.

Слава Богу, хоч багатодітним сім’ям по корівчині дозволено держати та ще сяке-таке порося.

І за це спасибі: буде дітям на великий празник скоромне і ложка молока, яке активісти постановили здавати обов’язково в молочарню, кожному призначивши норму.

Буває, зійдуться коли та й згадують і своє поле, і ліс, і пасіку з музикою трудящих бджіл…

І Волосенки були такими, як ті бджоли, працювали, нікого не зобиджали.

Яке то щастя – вийти в поле, дослухатись до шелесту жита-пшениці, вдихати запашний дух налитого добірним зерном колосу, ждати, коли достигне, щоб вижати і змолотити!

І тепер, коли сходяться, іноді, сусіди на оденки, солома, яку вносить Андрій до хати, нагадає не раз ниву, що розкошує – достигає під лагідним сонцем. Зітхне не раз чоловік та й старається відігнати солодкі спомини, просить жінку:

–

Заводь уже пісню, Сашко (так він любив її називати), а то на душі чогось важко.

*

* *

Пройшли десятиліття… Уже й онуки повиростали, але не забувають діда Андрія і бабусю Олександру.

–

Бабусю, не чули, як там мій однокласник, як його здоров’я? – всякий раз, тільки-но прибіжить на хутір онучка запитує стареньку про свого однокласника, Сергія, який повернувся з армії інвалідом.

–

Не чула, – бо звикла так казати завжди. Знала ж бо, що дівчина неодмінно побіжить провідати хлопця, що живе сам.

Такою жалісливою вродилася. Та воно й добре, що чутливе серце має…

–

То я збігаю, провідаю, може, йому що з ліків купити треба.

–

То біжи, дитя, – не заперечує ніколи бабуся.

А то якось прибігла вся в сльозах. Видно, що й по дорозі плакала.

–

З Сергієм велика біда. Так опух весь, що й не впізнати.

Руки, обличчя такі, неначе їх хтось накачав і вже почала шкіра тріскатися.

–

Ой, Господи, то що ж робити? – злякалася баба Саша.

–

Я зараз біжу в село і до ФАПу. Викличу лікарів, нехай його візьмуть у лікарню, може, ще встигнуть урятувати.

В Олександри по щоках покотилися сльози: жалко хлопця.

Забрали Сергія в лікарню, добре там підлікували, тепер уже ходить, купив мопеда і перші огірочки з городу повіз своїй рятівниці, як потім їй хвалилася внучка. А згодом йому й пара знайшлася, слава Богу, із сусіднього села.